Олег Редчук про переклад манґи

Олег Редчук – перекладач з японської, який працював зокрема над творами Ніхея Цутому, новелізацією «Психопас. Грішники системи» та багатьма іншими історіями, а нині служить в одній з бригад ДШВ. І якраз під завершення видання «БЛАМ!» ми вирішили поспілкуватися з Олегом про кар’єру, переклади та вподобання, досвід роботи з японськими текстами, а також розпитати про окремі серії. Які складнощі підкидає література, про особливості творів Ніхея, що має вміти перекладач манґи, особисті бажанки – і, авжеж, манґопоради читачам, – далі у цьому інтерв’ю! 

 

Чому ти вирішив вивчати японську та як зрештою почав перекладати манґу для Molfar? Чому взагалі саме манґа, а не література? 

Олег Редчук: Мій вілен оріджин сторі починається із закінчення фізмат ліцею. Як і більшість підлітків, я не знав, що хотів від життя, тому пішов за старшою сестрою на фізичний факультет. За семестр зрозумів, що не витягую абсолютно, й вирішив зірвати пластир і забрати документи до того, як мене ганебно відрахують. На той час спробувати вищу освіту ще раз було одноразовим варіантом і я вирішив піти вчити японську мову, без якихось надій на існування в Україні роботи за спеціальністю. Отямився я вже спиною до зачинених дверей університету з червоним магістерським дипломом філолога й викладача японської мови та літератури. Щоб було що їсти поки роздуплятимуся, що власне робити з життям, пішов працювати викладачем японської, а поки крутився там, через товариша по галузі дізнався про пошуки перекладача на «БЛАМ!» у Molfar. Так склалося, що на той час я крутився лише в англомовних і япономовних колах спільних інтересів і навіть не знав, що в нас вже почали ліцензувати манґу.

Чи мав ти на той момент досвід роботи в галузі перекладу? 

Олег Редчук: Мінімальний, обмежений лабораторним середовищем університетських проєктів і невеликими обсягами нехудожніх текстів. На перший час вистачило обсягу прочитаного (перекладач, який не читає, це як кухар, який не їсть), а в процесі роботи вже почерпнув багато мудрості від редакторів та інших перекладачів, за що їм дуже вдячний.

На твою думку, яка навичка найважливіша для перекладача манґи? Що б ти порадив тим, хто тільки вчиться цього?

Олег Редчук: Читати більше манґи, дивитися більше аніме, досліджувати японську поп-культуру й соціальні тренди. У манзі достатньо багато інтертекстуальності, аби було необхідним вміння відчути, що десь тут ховається відсилка чи перегукування з іншою манґою чи твором, чи навіть якимось японським мемом, дослідити це й вирішити, як саме зіграти це в перекладі — локалізацією, приміткою, комбінацією обох, тощо. Чудово знати мову оригіналу та мову перекладу — це необхідно, але не достатньо, аби бути перекладачем.

Наскільки сильно служба вплинула на твою роботу та наскільки добре вдається усе поєднувати?

Олег Редчук: На жаль, не вдається взагалі. На початку служби в частині я був залучений водночас до виконання обов’язків за посадою, бойових виїздах і в загальній «піди, принеси, постав» солдатській діяльності, тож весь вільний час йшов на сон і, якщо вдасться, щось почитати чи подивитися для розваги. Ні сил, ні середовища для перекладу не було. Зараз у мене трохи змінилися обставини, часу стало трохи більше й, найголовніше, з’явився доступ до ноутбука. Однак, навіть якби я взявся за манґу знову, темп роботи був би черепашачий, та й кінцевий результат був би халтурним. Служба має пріоритет. Прикро ще те, що я за цей час не мав ніякої мовної практики, тож заіржавів страшенно, без пари місяців відновлення кваліфікації я вже й не годний перекладати.

 

 

Один із твоїх найвідоміших перекладів це «БЛАМ!» Цутому Ніхея. За невеликої кількості діалогів, чи давав він якийсь інший виклик?

Олег Редчук: Окрім первинної реакції «чому не Блейм/Провина» найбільшим викликом була особливість радше не «БЛАМУ!», а наукової фантастики крізь призму японського словотвору. Суть полягає в тому, що авторські неологізми в японській мові доволі легко створити такими, що вони доступні й читабельні для пересічного читача, передають свою суть, але все одно виглядають складними крутими науковими термінами. Відповідно текст наповнений усякими гравіцапами й мідіхлоріанами, над якими треба було покорпіти, аби українською вони звучали так само круто, але не забігали на територію комічних сайфай неологізмів штибу Кіберіади Станіслава Лема. Також дотичний до цього момент це фішка самого Ніхея — інколи в тексті трапляються якісь вжиті мимоходом одноразові терміни, які неясно чого стосуються в межах самого дійства на сторінці, і з ними доволі довго доводилося чухати потилицю.

Чим «БЛАМ!» унікальний, на твою думку, та чим відрізняється від пізніших робіт Ніхея? 

Олег Редчук: «БЛАМ!» — це перша серіалізована робота Ніхея, яка видавалася близько шести років. Не буде сильно зловмисною критикою сказати, що пан манґака вміло володіє мистецтвом написання сюжетів; «БЛАМ!» упродовж всієї своєї тривалості має лише загальну структуру подій (багато хто навіть жартує, що твір немає сюжету як такого), але особливо відчутно, що в перших розділах Ніхей, можливо, сам не зовсім розумів, куди він хоче вести цю манґу. Лише десь після перших двох томів (або першого тому оновленого видання) відчутно, що історія міцно тримається на ногах. Можна сказати, що «БЛАМ!» був становленням Ніхея як манґаки, а вже коли він паралельно писав ABARA й BIOMEGA, та й навіть у NOiSE, приквелі до «БЛАМУ!», відчувається сформований унікальний стиль манґаки.

Які загалом твої жанрові уподобання як перекладача, зважаючи на такий спектр між тим же «БЛАМ!» та умовним «Котячим щоденником»? 

Олег Редчук: Я стараюся не крутити носом від роботи й беру майже все, що пропонують, і відмовляюся хіба що за браком часу. Ось це «майже» тут особливе, адже від якоїсь ну зовсім нецікавої манґи, чи такої, яку гейчу, я би, звісно відмовився, але поки таких випадків не траплялося. Мені здається, що ще пройде немало часу, допоки в нас почнуть видавати ширпотребний ісекайслоп без стилю, від якого я буду вимушений відмовлятися.

 

 

Окрім манґи ти також перекладав і літературу за «Психопасом». Чи це був перший подібний досвід у кар’єрі та яким він видався? Що було найскладнішим, якщо пам’ятаєш?

Олег Редчук: Так, для мене «Грішники системи» були першим літературним текстам в професійному розумінні. Цей проєкт дався мені тяжко, здебільшого через мій неправильний підхід. Я переоцінив свою здатність обробити таку кількість тексту з такою вимогою до знання сеттингу. Дійшло до того, що з «Першим захисником» мені на допомогу прийшла перекладачка Аліна Кудіна. Окрім самого об’єму найбільшим викликом для мене стало форматування тексту — японський прозовий текст у класичному вертикальному записі справа наліво має свої стандарти й традиції оформлення прямої й непрямої мови, розділення на абзаци та специфічних випадків виділення. Перший досвід адаптації такої прози до наших уявлень того, як має абзацуватися текст, було нелегко, особливо в «За межею любові й ненависті», де між розділами міняється особа оповідача від першої до третьої, а в одному специфічному розділі навмисно стиралася межа між прямою й непрямою мовою.

Про що взагалі «Грішники системи»? Де знаходиться ця історія та чи вистачить для її розуміння, скажімо, перегляду лише першого сезону? 

Олег Редчук: «Грішники» це колекція історій, які вичерпніше наповнюють персонажів, яким не вистачило формату перших двох сезонів аніме. «Злочин і Кара» та «За межею любові й ненависті» заповнюють прогалину між другим та третім сезонами, остання історія майже безпосередньо вливається в його сюжет, а «Перший захисник» описує те, як склалися стосунки певних персонажів перед початком всієї історії в першому сезоні «Психопаса». Щоб усе в «Грішниках» стояло на своїх місцях, необхідними для перегляду є перший сезон та повнометражне аніме Psycho-pass: The Movie, сюжет якого тісно пов’язаний останньою історією «Грішників системи».

 

 

Чи плануєш ти ще повертатися до перекладів літератури в майбутньому?

Олег Редчук: Обов’язково розгляну можливі нагоди після того, як відчую, що відновив кваліфікацію до достатнього рівня, але здебільшого надаю перевагу перекладам манґи. Вона мені й більше подобається, й у плані часу за час перекладу узагальненого сферичного тому того ж ранобе у вакуумі я перекладу два-три сферичні танкобони.

На твій читацький погляд – наскільки ранобе загалом популярне явище в Україні?

Олег Редчук: Я не досліджував це питання глибоко, тому можу помилятися, але мені здається, що вітчизняне читацтво перескочило період, коли ранобе панували по популярності, й приземлилися в царство китайських та корейських вебновел. Тобто імго такого періоду, коли читачі хапали будь-яке ранобе тому, що воно ранобе, вже не буде, але вершки й міцна середина формату, на кшталт тієї самої «Вовчиця і прянощі», займе своє місце.

Над яким тайтлом для Molfar тобі сподобалося працювати найбільше і чому? А чи був такий, який навпаки викликав негативні емоції?

Олег Редчук: Найбільше негативних емоцій було пов’язано з «Психопасом», здебільшого через те, що я не розрахував час, як я вже згадував, і через те, що для перекладу «Грішників» мені довелося пройти крізь ту наругу, яка зветься «Психопас: сезон 2».

Попри величезне задоволення, яким був переклад «БЛАМУ!», як у плані безпосередньої роботи над манґою, так і в плані метазадоволення від того, що я присвячую своє життя манзі, та ще й такій знаковій, я б сказав, що все ж найбільше сподобався робочий процес над манґою «Музей», який перекладала Дар’я Веретенникова, а я редагував. По-перше, на відміну від «БЛАМУ!», «Музей» для мене був незнайомою й свіжою історією (й дуже приємним сюрпризом), а по-друге, було приємно показувати ноу-гау і секретні стежки, ділитися досвідом.

 

 

Якщо брати загалом твори видавництва, перекладені з японської – які би ти міг порадити читачам?

Олег Редчук: З манґи 100% беріть твори Танабе Ґо й «Дівчинку з Того Боку» — чудовий малюнок і солідний сюжет, гарно запакований у невелику кількість томів. А ще дуже рекомендую «Музей» — був приємно здивованим, наскільки ця манґа тримала мене на краю стільця. З ранобе — «Вовчиця і Прянощі». Одне слово, якого має вистачити. Досі мало віриться, що в нас насправді є «Вовчиця і Прянощі».

З якими ще невиданими творами хотілося б попрацювати? Можливо, є якісь давні перекладацькі мрії?

Олег Редчук: Хочеться багато. Sayonara Zetsubou-sensei, Golden Kamuy, Voynich Hotel, KEYMAN: The Hand of Judgemend, REAL, Wandance, тисячі їх.  Однак багато з них це лише хотілки, які, найімовірніше, якщо вже за них всістися, виявляться доволі непростим процесом, як для мене, так і для видавців. 

Деяку манґу я дуже хотів би перекладати, але щойно починаю замислюватися про те, як саме я втілював би нюанси, то починає боліти голова. Як не в мене, так у видавців, які телепатично відчувають мій безкомпромісний підхід. Уявляю, як би хотів робити глосарії/нотатки та секції тлумачення після кожного розділу, й чую, як за кілька сотень кілометрів у власників видавництва стає млосно в животі. Значить, треба відкривати власне видав- *БЛАМ*

Якщо з більш реалістичних варіантів, хотілося би попрацювати над іншими творами Ніхея на кшталт ABARA чи BIOMEGA, але якщо їх ліцензують до того, як я повернуся зі щитом перекладати, то я зможу лише знизати плечима. Такі вже в нас реалії.

І наостанок – чи є якесь питання, на яке ти хотів би відповісти або щось розказати, але я не додумався його поставити?

Олег Редчук: MOLFAR PUBLISHING, LICENSE BLACK LAGOON MANGA AND MY LIFE IS YOURS!

 

Інтерв’ю записав: Гліб Петровський