Денис Скорбатюк про Криваву Обітницю

Нещодавно ми видали «Криваву Обітницю» – першу частину знаменитої трилогії флінтлок-фентезі «Пороховий Маг».

На цьому сайті ви вже можете прочитати інтерв’ю з її автором, Браяном Макклелланом, а цього разу ми вирішили поспілкуватися з перекладачем усієї серії – Денисом Скорбатюком.

Він згадав про знайомство із «Пороховим Магом», детально розповів про складнощі й особливості перекладу «Кривавої Обітниці» та всесвіту загалом, а також поділився своїми враженнями від історії та її героїв!

Як ти познайомився з серією «Порохового Мага» узагалі та чим вона припала до душі? Чи читав ти інші твори пана Макклеллана?

Денис Скорбатюк: Ну взагалі це сталося доволі випадково. У 2017 році я працював в одній книгарні в Запоріжжі та займався якраз відділом фантастики. Я просто обдивлявся всі книжки, які були в наявності. І там трапилася книжка Браяна Макклеллана! Я дуже здивувався, коли побачив на обкладинці Тамаса з мушкетом, фразу «Пороховий Маг», оце все. Я одразу такий: «Це щось цікаве, це щось нове». Тому що фентезі може бути будь-яким і будь-чим, але переважно — це середньовіччя. Я не знав тоді такого поняття як «флінтлок фентезі». І наскільки я розумію, навіть на той час його було не так уже й багато. Тому для себе я відкрив щось нове. Я почав читати.

Мене спокусила сама ідея, сама… Концепція порохової магії, тому що це дуже цікавий задум. Але в подальшому, чим більше я читав, тим більше я закохувався і в персонажів, і в саму історію. Тому так я з ними познайомився. З тих пір я, в принципі, пам’ятав про цю серію. І навіть, здається, після того, як я прочитав усю трилогію, то спробував перекласти першу книжку.

Я тоді тільки робив свої перші кроки в перекладі та ще не працював на той момент перекладачем у професійному сенсі, але вже декілька років займався фанатськими перекладами.

А це який рік був, плюс-мінус?

Денис Скорбатюк: 2017. На той час я ще займався кілька років фанатськими перекладами. Я перекладав комікси чисто для себе, відео на YouTube. Було декілька взаємодій з фанатськими проєктами та перекладачами. Я спробував. І пам’ятаю, як на той час мені було важко перекласти цей текст. Я зрозумів, що я ще не на тому рівні. Однак, час йшов, я став займатися професійними перекладами – комікси, книжки, артбуки, це все. Пройшло багато років. Я був впевнений, що рано чи пізно хтось Макклеллана та й видасть. Тому що книжки шикарні. І насправді автор дуже крутий. У нього дуже крутий авторський стиль. Але нічого не було.

І тому я час від часу повертався думками до цієї книжки, до цієї трилогії, і думав, що можу комусь її порадити. Ну, з Molfar Publishing ми вже багато років разом плідно працюємо, тому коли вони в минулому році, здається, чи позаминулому, запитали, що б я порадив, то в першу чергу я згадав саме його. Тому що я ще в 23-му році склав перелік тих авторів, з якими було б цікаво або попрацювати, або яких було б цікаво видати. І з плином часу цей список ставав меншим і меншим, тому що цих авторів видавали. Там був Ґлен Кук, «Легенди і Лате», оце все. Тобто, їх розбирали.

А скільки наразі позицій в списку? Ну, приблизно.

Денис Скорбатюк: Чесно, я вже давно не дивився. Мені здається, що там з того, що я склав, залишилося буквально два комікси, які ніхто не хоче видавати, тому що комікси вже мало хто хоче видавати, в принципі. А саме з книжкових авторів, здається, видали все, що я хотів. От крім якраз Браяна Макклеллана. Тут їх всіх видавали-видавали, а його щось ніхто. Я не міг зрозуміти чому, бо це… Дуже крута книжка. Тож якось я порадив Molfar, а вони дослухалися до мене. Я розповів про все, що є там. І дуже крута, оригінальна магічна система, і взагалі сетинґ, і автор. Вони подивилися, прислухалися до моєї поради, і згодом дали мені перекладати. Я був надзвичайно щасливий, тому що зміг порівняти свої спроби перекладу з 2017 року з тим, як працюю зараз. І побачити, наскільки виріс як перекладач. Це теж було доволі прикольно.

Про те, чи читав я інші твори пана Макклеллана, то до «Порохового Мага» — я не читав нічого. А потім трохи почитував, тому що перша трилогія мені максимально зайшла. Другу трилогію, «Боги крові й пороху», я починав читати. Вона класна, але в мене була проблема: чим більше я працював перекладачем, тим менше міг дозволити собі читати для задоволення чи грати в ігри.

Був або завал на роботі, або таке, що я не міг розслабитися. Не знаю. Чув, що це в принципі проблема нашого покоління. Тому зараз я вже трошки намагаюся собі виділяти час і на дозвілля. А друга трилогія мені на початку дуже сподобалася, та дочитати її я так і не зміг — не через якісь недоліки книжки, а через власний тайм-менеджмент.

Я сподіваюся насправді, що мені випаде можливість прочитати другу трилогію вже під час роботи над нею! Якщо українським читачам зайде ця серія. Тому що там вже події відбуваються на іншому континенті. Це було, в принципі, зрозуміло ще з першої книжки, де багато згадується Фатраста. Було зрозуміло, що пану Макклеллану було б цікаво дослідити цей континент також. Там уже інші персонажі, але є й персонажі з першої трилогії. Не буду казати хто саме, але один з другорядних персонажів першої трилогії є одним з головних героїв другої. Це все!

А окрім того, що мені максимально зайшло, — це оповідання та повісті з «Порохового Мага». Пан Макклеллан також написав, здається, десять чи одинадцять оповідань та повістей, які чудово доповнюють всесвіт та дозволяють глибше зрозуміти персонажів. Там є історії про молодого Тамаса — ще сержанта, а потім капітана, — і ти спостерігаєш за тим, як він зростає. Мені подобаються ці оповідання, тому я б дуже хотів, щоб вони українською теж видалися. У збірочці це було б дуже красиво! Там оці 11–10 штук, вони якраз усі за розміром, усі разом будуть або як перша, або друга книжка серії. Як «Кривава Обітниця», плюс-мінус. Це було б дуже круто й тематично, тому що кожне оповідання чи повість починається з фрази “За 25 років до «Кривавої Обітниці»” або “За 15 років до «Кривавої Обітниці»”. І можна вести такий відлік.

За що я так люблю ці оповідання? За те, що вони проливають трошки світла на персонажів у тих аспектах, для яких не знайшлося, на жаль, місця в книжках. Я не хочу сказати, що в книжках чогось бракує, це закінчена історія. Мені просто подобається, наскільки інакше ти починаєш дивитися на деякі речі.

Наприклад, перше оповідання, яке я прочитав, було Forsworn – про Еріку, матір Таніеля та дружину Тамаса. На той момент вона ще молода дівчина, молода порохова магиня. І там якраз розказується одна з історій про те, як вона рятує порохових магів із Кезу. Я дуже люблю цю історію, тому що Еріка як персонажка постійно десь згадується протягом історії. Вона, взагалі, причина, чому Таніель і Тамас поводяться так, як вони поводяться. Вона, як привид батька Гамлета, витає, але як персонажку ми її не знаємо. А ця повість (немаленька, достатньо на декілька вечорів почитати) якраз проливає світло на те, якою персонажкою була Еріка. Вона знайомить читача з нею, дозволяє побачити її певні пригоди, її переконання. І через це ти інакше сприймаєш її образ в трилогії. Тому що для тебе, коли ти перечитуєш, для тебе це вже не просто дружина Тамаса, яка колись померла. Це вже конкретно та героїня, про яку ти читав. І це значно підсилює емоції.

Потім є повість Servant of the Crown, де Еріка та Тамас знайомляться. Ця повість, в першу чергу, про Тамаса, однак вона є сиквелом до Forsworn, тому що відбувається через деякий час. Вони знайомляться. Тамас допомагає їй навчитися бути пороховою магинею. І ми бачимо їхню першу взаємодію в бою. Це теж доволі прикольно. Ми бачимо молодого Тамаса з Ерікою та те, як добре вони співпрацюють. Коли потім читаєш про те, як молодий Таніель бореться, то бачиш, що він трошки пішов у батька.

Мені ще дуже сподобалася повість Murder at the Kinnen Hotel про молодого Адамата, де йому 20 років, і про одну з його перших справ. Тому так, ось ці всі повісті-оповідання – дуже класна річ. Але кажу ж, сама по собі трилогія дуже добре складена, дуже добре написана.

Скільки зайняв процес перекладу «Кривавої Обітниці»? Наскільки складно (чи навпаки, легко) було працювати над текстом?

Денис Скорбатюк: Йшло воно значно краще, ніж у 2017 році, однак все одно було непросто. Авторський стиль пана Макклеллана дуже хороший, але непростий. Там вистачало таких зворотів чи словечок, над якими доводилося подумати. Загалом, здається, я переклав першу книжку за три місяці. Десь за три чи три з половиною місяці. Але я вважаю, що трошки сам затягнув. Можна було б швидше. Мені насправді здається, що робота над цією трилогією достатньо добре прокачала мій скіл. Тому що тепер я тексти перекладаю значно швидше! Але загалом так: на чернетку в мене пішло три з половиною місяці, потім ще пів місяця вичитка та полірування перекладу. Тобто загалом чотири місяці на книжку. Я вважаю, що це забагато та що це я трошки затягнув. Але я ж кажу, ця книжка і вся трилогія дозволили мені підтягнути свій скіл, тому що я швидше працюю з текстами і трошки допомогли організувати робочий процес.

Взагалі я почав працювати над цими книжками у січні минулого року, якщо не помиляюся. А після своєї військової служби мені доводиться часто відволікатися на реабілітацію. І через це я ніяк не міг поєднати нормальний робочий процес із реабілітацію. І тому все так затягнулося, але я думаю, якраз в процесі я виробив для себе нормальний графік.

Я маю сказати, що, мені здається, усі максимально вклалися в результат. Я від душі працював над перекладом і намагався його зробити максимально якісним — щоб він і передавав оригінал, і приємно читався. Хочу відмітити, що доклався до цього й редактор. Мені подобалося з ним працювати, тому що він вмів згладжувати трохи кострубаті кути, але при цьому не втручався надмірно в текст. Я працював з багатьма редакторами. На щастя, у Molfar більшість редакторів, з якими я працював, це професіонали. Але я завжди кажу, що хороший редактор не намагається переінакшити твій переклад і оригінальний текст, а лише згладжує кути. Тому, на мою думку, усе вийшло дуже добре.

Чи значною здавалася різниця у порівнянні з іншими фентезійними проєктами?

Денис Скорбатюк: Різниця відчувалася різниця в одному кумедному моменті. Я вже дуже давно працюю переважно з великими франшизами — або Marvel, або Warcraft, або Warhammer. І тому в мене виробилася звичка: якщо мені трапляється якась назва або якийсь термін… То я лізу в енциклопедію. Доводиться багато в чому розбиратися в самих енциклопедіях. «Пороховий Маг» – не така велика франшиза. Взагалі там тільки дві трилогії. Але в нього є онлайн енциклопедія. Тому там я також трошки почитував, але вона не така наповнена, як от в Warcraft чи Warhammer. Через це мені, можливо, іноді бракувало інформації, і доводилося писати автору.

Це якраз підводить до наступного питання: Чи звертався ти напряму до автора по відповіді чи додаткові пояснення? І якщо так, то з якими питаннями?

Денис Скорбатюк: Так. От через це якраз я собі виписав декілька термінів або власних назв. І коли завершив чернетку перекладу першої книги, то знайшов контакт пана Макклеллана та написав йому зі своїми питаннями. Направду, до нього дуже легко достукатися! Мені максимально приємно, що автор дуже швидко виходить на зв’язок. Я раніше ніколи не спілкувався з авторами напряму, тому це був цікавий досвід. Якщо в мене є питання, я йду в енциклопедію. Тут довелося так. Був здивований, що його робочу пошту так легко знайти прямо на сайті. Він насправді дуже швидко відповів — буквально наступного дня. Він був дуже радий, що перекладають його книжку українською!

В мене було кілька таких моментів, от я собі їх навіть виписав. Скажімо, там було кілька районів, як-от Високий Таліан чи ще щось. І щоб правильно перекласти я в нього запитав, чи стояли за цим якісь елементи лору про те, що це таке, або якесь підґрунтя. На що він сказав, що ні, а деякі власні назви він придумав на ходу.

Не всі. Деякі, як-от з Обвугленою Грядою, я в оригіналі намагався зрозуміти, чому саме така назва. Він мені пояснив, що уявляв її максимально чорною горою, тому вона типу опалена. І тоді я її перекладаю як Обвуглена Гряда. Через що я взагалі йому вирішив написати і на чим довго думав? Це гілмени! Пам’ятаю, ще в 2017 році дуже сильно ламав собі голову над цим терміном. І тепер, коли я знову перекладав, то не міг зрозуміти, чому саме така назва. Спочатку думав, що, можливо, є «мен», є «гіл», а «гілмен» — він схиляється перед королем. Але перевірив — ні, це зовсім інакше пишеться. І тому я намагався зрозуміти, в чому етимологія цієї назви і як її можна було б адаптувати. І тому я йому написав, зокрема, і з цього питання. І він мені сказав, що ніяк, це просто назва з голови. Я думаю, окей, гілмени. Те саме з діоцелами. Це тамтешні єпископи. Архідіоцели — це архієпископи. Він мені пояснив, що він просто вигадав ці слова, тому адаптувати їх не треба. Я кажу, окей. Було дуже прикольно з ним поспілкуватися.

Щодо другої книжки, я радився, бо там є персонаж, полковник Ітон. І я не міг зрозуміти, він командир полку гренадерів чи там ціла бригада гренадерів? Бо в другій частині починаються великі бойові дії з великими арміями. І я, щоб нічого не переплутати, намагався з ним якось координуватися. Деякі бригади, деякі полки, і він мені з цим теж допомагав.

Чи є в «Кривавій Обітниці» якесь перекладацьке рішення, яким ти пишаєшся найбільше? Якщо так, то чому саме ним?

Денис Скорбатюк: Там багато термінів, щодо яких я дуже довго вагався. Але є один, яким я справді пишаюсь. Це назва самого міста — Адопешт. Тому що в оригіналі це Adopest. Насправді, якщо подивитися багато різних перекладів, він так і залишається Adopest. І мені довго не спадало це на думку, лише коли я почав перекладати зараз то задумався. Пан Макклеллан багато запозичує з Європи, але з Угорщини немає майже нічого. Адро дуже багато в чому списане з Франції, трохи з Америки, але передусім саме з Франції. І все ж мене не полишала підозра, що Adopest — це Budapest. Тож я буквально йому так і написав: «Це посилання на Budapest?» І він каже: «Так, абсолютно правильно». Я такий: «Добре, тоді у нас буде Адопешт!»

Насправді я пишаюся тим, що це підмітив. Тому що ніде немає жодних натяків на те, адже з Угорщиною в циклі майже нічого не пов’язано. Тому тим, що мені вдалося це розгледіти, я справді пишаюся. Коли я намагався перекладати цю книжку у 2017 році, то цього не помітив. Мабуть, мене цьому навчив Warcraft, бо там постійно доводилося звертати увагу на дрібні деталі, щоб книжки не суперечили одна одній. Відтоді око вже саме за таке чіпляється.

Ще вважаю, що дуже добре попрацював з іменами, бо помітив французький вплив у багатьох із них. Англійською воно пишеться через «J», тож цілком можна було перекласти їх як Джулен, Джейкоб тощо. Але я звернув увагу, що насправді їх потрібно передавати на французький манер. Саме тому в нас персонажі Жулен, Жакоб та інші подібні форми. Я радий, що вдалося зберегти це «Ж» і загалом французький флер — саме так, як задумував автор. Річ у тім, що англійською такі імена пишуться латинкою однаково, а вже читач має розбиратися, як їх вимовляти. Пан Макклеллан же хотів, щоб вони звучали саме по-французькому.

 

А як дався переклад загальної термінології всесвіту? Траплялися складні чи винахідливі терміни, і як ти виходив з таких ситуацій?

Денис Скорбатюк: Насправді було дуже багато моментів, у яких я сильно сумнівався, бо пан Макклеллан любить вигадувати словечки або використовувати маловживані слова, щоб додати тексту певної незвичності. Наприклад, я дуже довго думав над тим, як перекласти чародіїв, які в нас стали Обраними, а також Обдарованих. Річ у тім, що в оригіналі Обрані – це Privileged, тобто буквально «привілейовані». І з одного боку, це звучало якось… Оригінально? Мені й досі здається, що «Обрані» — надто очевидний переклад. Хоча я вважаю його вдалим, усе одно довго думав, чи не можна знайти якийсь незвичний варіант. Бо Privileged — доволі нетиповий термін для фентезі. Зрештою іншого рішення я не знайшов, адже «привілейовані» здалося мені надто кострубатим і незручним словом. Тож зупинився на варіанті «Обрані». З Обдарованими була теж цікава історія. Як би ви переклали це англійською? Напевно Gifted? А от і ні, бо там в оригіналі Knacked. По суті, це той самий Gifted, але значно рідше вживаний синонім. І українською я не зміг відтворити цю особливість. Переклад вийшов правильним, але я довго шукав якісь менш уживані відповідники. Так нічого й не знайшов.

Потім я дуже довго ламав голову над терміном з другої книги. Тут будуть невеликі спойлери, але, там з’являються солдати, які називаються riflejack. У Олема з’явився власний підрозділ, до якого він узяв найкращих стрільців. Riflejack — це такий прикольний спосіб сказати слово rifleman. Тому що англійською jack це все одно що «хлопака». Тому rifleman — це стрілець, але не просто стрілець, а саме стрілець з гвинтівки. І це дуже важливо.

Тому що у всесвіті «Порохового Мага», як і в реальній Європі та Америці XVIII століття, з яких він змальований, гвинтівки спочатку були не дуже поширені. Спочатку основною зброєю були мушкети, а коли гвинтівки тільки з’явилися, вони були достатньо дорогими, щоб одразу замінити ними мушкети. Саме тому спочатку гвинтівки видавали тільки найкращим стрільцям і формували спеціальні підрозділи. І саме це відображено в «Пороховому Магу»: з найкращих стрільців формують окремий підрозділ і видають їм гвинтівки.

Англійською це звучить дуже просто: rifleman, riflejack — гаразд. Але я довго думав, як це передати українською… Уже навіть настільки замислився, що хотів зробити якихось «стрілюків» чи щось таке. Просто щоб придумати прикольний відповідник до слова «стрілець». Але потім я знайшов!

Виявляється, українською мовою слово «гвинтівка» теж з’явилося не одразу. Спочатку ці рушниці з гвинтовими нарізами називали словом, запозиченим із німецької, — штуцер. І лише потім з’явилося слово «гвинтівка». Тож я покопався і знайшов слово «штуцерник». Тому riflejack у нас будуть штуцерники!

Над такими складними моментами я думав дуже багато. Радився і з редактором, і з багатьма іншими людьми. Подібних непростих моментів вистачало, але мені здається, що я з ними впорався.

Лінія Тамаса за стилем тяжіє до політичної драми, Адамата — до класичного детективу, а Таніеля — до екшену. Чи стала якась із них окремим викликом, а якась, навпаки, перекладалася особливо плавно?

Денис Скорбатюк: Насправді мені в цій трилогії найбільше й сподобалося те, що в нас є три головні герої, і в кожного з них оповідь відрізняється. Я закохався в це ще тоді, коли читав книги. І тому, коли вже перекладав, це мені дуже допомагало. Коли ти кайфуєш від тексту, який перекладаєш, то все йде як по маслу. Мені це дуже подобалося.

Хоча маю визнати, що в лінії Таніеля вистачало суто технічних моментів, які мені довелося ґуґлити. Скажімо, розбиратися в тому, як працює кремінна зброя та як вона заряджається. Бо спочатку я не міг зрозуміти сцену, де описується, як він заряджає кулю в рушницю й запихає туди шматок тканини. Тож довелося шукати інформацію і з’ясовувати, як саме заряджається кремінна зброя та навіщо потрібен цей шматочок матерії. Але мені це дуже сподобалося.

Прикольно те, що в першій книзі лінія Тамаса — це політична драма і всі ці хитрощі. Однак у другій книзі він уже розкривається саме як полководець. Ми бачимо його історію вже як історію людини, яка має виграти війну й керує великими арміями. У третій книзі так само.

Адамат майже не змінюється — він чудовий детектив, який розгадує загадки. Саме тому мені так сподобалося читати окрему повість про нього, де вся увага зосереджена саме на ньому.

У Таніеля екшен із кожною книгою тільки наростає, бо вже в другій частині він потрапляє на фронт. І мені дуже подобається, що ми бачимо поле бою з двох точок зору. З точки зору Тамаса, який спостерігає за всім як командир. Авжеж, він із тих командирів, які першими йдуть в атаку, але все одно залишається людиною, що керує всією битвою. І з точки зору Таніеля, який буквально в окопах б’ється з цими Стражами. Мені це дуже до вподоби.

Також подобається, що згодом на перший план виходить і четверта персонажка. Насправді в серії чотири головні герої, просто Ніла в першій, та й значною мірою в другій книзі, більше пасивний спостерігач, тому про неї часто забувають. Спочатку вона існує для того, щоб показати революцію Тамаса з іншої точки зору. Але що далі розгортається історія, то більшої суб’єктності вона набуває. І в третій книзі вже посідає дуже важливе місце. Не буду спойлерити, але її сюжетна лінія там дуже добре прописана й подана. Вона стає повноцінним головним героєм.

Ще мені дуже подобається, як пан Макклеллан попрацював саме над структурою книжок. Наявність кількох головних героїв дозволила йому поекспериментувати з тим, як побудована кожна історія. Він бере за основу триактну структуру.

Чому я про це так багато розповідаю? Тому що наприкінці минулого року почав читати лекції зі сценарної майстерності. Переважно я розповідаю про комікси, але так уже склалося, що «Порохового Мага» перекладав паралельно. Тому аналізував структуру цих книжок і тепер використовую їх на своїх лекціях як приклад експериментів із триактною структурою.

Про що саме я кажу? У першій книзі автор дуже цікаво працює з тим, що ми маємо три акти: початок, середину й кінець. Але кожен із цих актів теж ділиться на три власні акти — зі своїм початком, серединою і кінцем. Саме завдяки цьому історія відчувається такою масштабною. Річ у тім, що коли в автора кілька головних героїв, він може жонглювати тим, у кого і коли відбувається кульмінація.

 

У «Кривавій обітниці» ви могли помітити, що спочатку відбувається якийсь масштабний момент у Тамаса, потім — у Таніеля, потім — в Адамата. По черзі. Потім відчуття нагальності, тривоги, словом, ескалація конфлікту трохи спадає, потім знову наростає, знову спадає і знову наростає. Саме через це перша книга так добре тримає в емоційній напрузі.

У другій частині Макклеллан поекспериментував ще більше, тому що першого акту там майже немає — він максимально короткий, адже ми вже знайомі з персонажами. Відтак автор поступово піднімає ескалацію конфлікту до середини книги, де відбувається перша велика кульмінація.

Мені дуже сподобалося, як саме Макклеллан це зробив. Ми маємо два чи три розділи, де одночасно відбуваються дуже кульмінаційні моменти і для Тамаса, і для Адамата. Написано це паралельно: ми читаємо розділ про Тамаса, потім — про Адамата, і так вони чергуються. А через те, що в цей момент Таніель і Ніла відходять на другий план, увага повністю концентрується саме на цих двох сюжетних лініях. Це дуже класно працює.

Після цієї першої кульмінації ескалація трохи знижується, а потім знову наростає вже до фіналу книги. Там Макклеллан повторює цей прийом, бо ми одночасно спостерігаємо за кульмінаційними моментами Тамаса і Таніеля. З точки зору письменницької майстерності це дуже добре написано й структуровано.

У третій книзі автор знову експериментує: різко піднімає ескалацію на самому початку, де відбувається масштабна битва, а потім трохи її знижує і поступово знову нарощує аж до самого фіналу. З точки зору структури це дуже цікаві експерименти, які мені подобається підмічати.

Які твої улюблені епізоди, сцени чи навіть просто цитати з «Кривавої Обітниці»?

Денис Скорбатюк: У ній багато таких сцен. Мені дуже подобається як побудований початок, коли Адамат зустрічається з Тамасом. Потім — як кожен персонаж починає займатися своїм основним “квестом”, якщо можна так сказати. І до чого це все приводить наприкінці першого акту.

Дуже подобається й завершення книжки. Воно чудово побудоване. І взагалі декілька сцен з Тамасом. Тамас, мабуть, мій найулюбленіший персонаж. Хоча Адамата і Таніеля я люблю не менше.

В «Кривавій Обітниці» мені важко щось виокремити. А ось у другій книзі, The Crimson Campaign, якщо без спойлерів, мені дуже подобається, як поставлені битви. Тому що перша книга більш локальна, у ній майже немає битв. Чи, радше, є, проте небагато. Якраз лінія Таніеля за це відповідає — скажімо, битва за одну фортецю, якщо без спойлерів. Вона дуже добре прописана.

У другій книзі битв стає значно більше, і всі вони дуже класно поставлені. Це взагалі моя найулюбленіша книга з трилогії. Мені максимально подобається взагалі усе її завершення. Там відбувається чудовий екшен, — знову ж таки без спойлерів, — і це все дуже добре написано. Фінал The Crimson Campaign — це, мабуть, мій найулюбленіший момент взагалі в усій трилогії. У третій книзі теж вистачає сильних моментів.

Насправді, мені дуже запам’яталися цитати, які були на обкладинках американського видання. Пан Макклеллан уміє писати пафосні фрази. В «Кривавій Обітниці» це було: «Епоха королів мертва, і це я її вбив». Дуже епічна, як на мене, цитата.

А в The Crimson Campaign є момент, де Таніель виголошує промову. Взагалі, у пана Макклеллана дуже добре виходить писати промови. Промова Таніеля з другої книги, промова Тамаса з третьої — вони мені дуже запам’яталися та зайшли!

Чи ти грав колись у настільну рольову гру за «Пороховим Магом»?

Денис Скорбатюк: Ніколи не грав, але зараз дуже хочу. Я її одразу прикупив на сайті пана Макклеллана, одразу завантажив, і мені дуже сподобалося, як він глибше прописав лор. У самих книгах лору достатньо, але мені було замало. Хотілося більше дізнатися про різні країни. Тому мені дуже сподобалося, що він написав окремо про кожну з країн Дев’ятки, а також трохи про інші території. І навіть заклав можливі конфлікти для кожної з них.

Я ще не грав, але маю це у планах та дуже хотів би спробувати. Цікаво, що події там відбуваються через п’ять років після третьої книги. А оскільки друга трилогія відбувається через десять років після першої, то ця гра стає такою собі проміжною ланкою.

І наостанок: якби ти опинився у всесвіті «Мага», то яку з чаклунських здібностей обрав би собі?

Денис Скорбатюк: Мені здається, найкрутіші — це порохові маги. Знову ж таки, повертаючись до настільної гри: можливо, якщо пограю за якісь інші класи, то зміню свою думку. Але поки що мені здається, що пороховий маг — це найкрутіше. Обрані, звісно, максимально потужні, але у них є дуже великий недолік — вони мають носити рукавиці та взагалі можуть втратити руки. І тоді — кінець.

А пороховий маг може володіти своїми чарами і без цього. Плюс там же такий час, що чим далі йде розвиток суспільства, то сильнішими стають порохові маги і тим слабшими стихійні маги. Тому так, мені здається, порохові маги — найулюбленіші взагалі в цій історії. Але можливо, я зміню думку після настолки!

Зрештою, існують ще кісткоокі, і взагалі не зрозуміло, як працює їхня магія. Це щось кшталту вуду, але ніхто не знає, як саме вона діє. Буквально єдина персонажка з цієї культури сама нічого про це не знає. Мені ще дуже цікаво, що з усією цією магією зробив автор у другій трилогії. Там іще багато чого можна розвивати.

Чи є, можливо, якесь питання, яке я мав би поставити, але пропустив, на твою думку?

Денис Скорбатюк: Я не знаю, у мене в голові жодних ідей немає. Загалом я поділився усім, чим хотів поділитися. Єдине, що хотів би додати: зверніть увагу на цю серію, якщо ще не звернули. А якщо вже звернули і вона вам сподобалася — радьте її іншим.

Я би дуже хотів, щоб українською також вийшли оповідання та друга трилогія. Та й взагалі, щоб ми всі показали пану Макклеллану, що любимо цей всесвіт і хочемо, аби він знову до нього повернувся.

Було дуже прикольно побачити, що він багато років нічого не писав у цьому всесвіті, потім ми анонсували його українське видання — і раптом він написав нову повість. Я його про те не питав, але мені приємно думати, що це ми його трохи підштовхнули!

На цьому все. Дякуємо пану Денису за цікаву бесіду та не менш чудову роботу! А замовити «Криваву обітницю» й самим познайомитися з Тамасом, Таніелем та Адаматом ви можете вже зараз у нашій крамниці!

Автор інтерв’ю: Гліб Петровський

Автор ілюстрацій: René Aigner